Два жирафи танцюють Танго: Бремен по-новому прочитує п’єсу

У 2016 році steptext dance project спільно з Театром Бремен представив постановку «Дві жирафи танцюють танго, Бременські кроки». У постановці відтворили частини твору Гергарда Бонера «Дві жирафи танцюють танго» й поєднали їх із новою хореографією Гельге Летоні. Для розуміння цієї роботи важливі два слова: частини й нова. Вони чітко показують, що на сцену не просто знову поставили всю попередню виставу.

Відтворені частини спиралися на вже наявну хореографічну роботу. Натомість хореографія Летоні додала окремий внесок. Обидві роботи стали частиною спільної постановки, але мали різні вихідні точки. Отже, мистецький зв’язок полягав не лише в тому, щоб знову виконати давні рухи. Новий матеріал вступив із ними у взаємодію.

Для тебе в Бремені це конкретний приклад того, як історія танцю може стати темою пізнішої постановки. Співпраця незалежної трупи й театру дала змогу поєднати історичний контекст із новою роботою. Про інституційне середовище незалежного танцю розповідає сторінка про Schwankhalle як майданчик для танцювальних постановок. У «Бременських кроках» увага зосереджена саме на взаємозв’язку двох хореографічних внесків.

Чому реконструкція в танці є непростим завданням? Уяви просту послідовність рухів: людина піднімає руку, повертає корпус і завмирає. Послідовність можна коротко записати. Але це ще не визначає, чи здається рука важкою або легкою, чи починається поворот раптово і скільки триває завмирання. Ці відмінності змінюють враження від одного й того самого руху.

Цей приклад не описує сцену з «Дві жирафи танцюють танго (Tango)». Він показує, чому хореографічний матеріал не можна звести до списку кроків. До виконання також належать напрямок погляду, відстань і взаємодія з іншими тілами. Під час реконструкції потрібно знову з’ясувати ці взаємозв’язки, наскільки це дозволяють збережені свідчення.

Для порівняння: навчальну версію відомої сцени з фільму можна свідомо спростити, щоб ти міг її розучити. Реконструкція має іншу мету: вона прагне відтворити зв’язок між хореографічними рішеннями минулого. Тому самої зовнішньої схожості недостатньо, щоб оцінити якість реконструкції. Правильно поставлена стопа за іншої напруги тіла може створити зовсім інше враження.

Нова хореографія поруч із реконструйованими фрагментами створює інший контекст, ніж суто історична реконструкція. Це можна пояснити на прикладі загального досвіду глядача: ти бачиш короткий, стриманий рух. Якщо за ним іде широкий рух, перший може здатися особливо стриманим. Якщо ж за ним іде ще один невеликий рух, той самий фрагмент може сприйматися як частина безперервного зосередження. Контекст змінює те, що ти помічаєш.

Для «Бременських кроків» це означає таке: реконструйовані фрагменти Бонера й нову хореографію Летоні варто сприймати як окремі внески в межах спільної постановки. Їхнє поєднання може відкрити тобі новий погляд на давніший матеріал, не зводячи нову роботу до простого доповнення. І навпаки, історичний матеріал не стає автоматично чимось довільним лише тому, що до нього додається пізніша хореографія.

Тобі не потрібно розгадувати якесь однозначне послання. Корисніше розрізняти спостереження й інтерпретацію: фрагмент здається тобі спокійним або напруженим, але з цього ще не випливає, хто його поставив. Практична користь такого погляду полягає в тому, щоб розрізняти мистецьке походження й теперішнє враження. Так залишається місце і для давнішого твору, і для власного висловлювання нового внеску.