Як дадаїзм і танець зустрілися в Цюриху

Зв’язок між дадаїзмом і танцем у Цюриху можна простежити через конкретну участь: Suzanne Perrottet брала участь у вечорах дадаїзму в Cabaret Voltaire у 1916 і 1917 роках. Водночас вона була однією з важливих співробітниць Rudolf von Laban у мистецькому середовищі Цюриха й Аскони. Тож тут перетинаються не просто два поняття з історії мистецтва, а й мистецькі робочі контексти, пов’язані з однією людиною.

Завдяки участі Перротте танець у цьому контексті постає як мистецтво, залучене до події. Танцівниця привносить досвід тілесного вираження, руху та його впливу. Це інший погляд, ніж розглядати вечір виключно через тексти чи усні виступи. Для розуміння контексту важлива насамперед ця участь, а не уявлення про якийсь конкретний видовищний номер.

Допомагає також саме поняття заходу: мистецький вечір не обов’язково є вечором, коли глядачі танцюють разом. Про відмінність від спільного танцмайданчика розповідає матеріал про соціальні танці (Social Dance) у Цюриху. Натомість у контексті участі Перротте у вечорах дадаїзму на першому плані зв’язок між мистецтвом руху та мистецькою подією. Її подальша робота в школі є іншою частиною її історії.

Якщо, думаючи про танець, ти уявляєш базовий крок, ритм і чітко завершений поворот, то очікуєш певних зв’язків між рухами. Експериментальний сценічний рух може порушити такі очікування. Але це не означає, що будь-який рух можна замінити іншим: раптова зупинка справляє не те саме враження, що повільне завмирання, а відвернуте плече не те саме, що прямий погляд.

Сучасний уявний приклад допоможе це зрозуміти: хтось піднімає руку, ніби хоче привітати іншу людину, але зупиняється посеред руху. Незавершений жест залишається впізнаваним, але його значення стає непевним. Якщо до нього додати вимовлене слово, воно може підтвердити жест або суперечити йому. Цей приклад показує взаємодію тіла й мови, але не описує виступ Перротте, що дійшов до наших днів.

Також стає зрозуміло, чому танцювальному вираженню не завжди потрібно розповідати про конкретну дію. Ти можеш відчути напругу, вагання чи відстороненість, навіть не знаючи, як звати персонажа. У матеріалі про вираження почуттів через танець ідеться про тілесне вираження в сучасній практиці. Для розуміння історичного контексту важливо ось що: рух сам може нести значення, а не лише ілюструвати текст.

Участь Перротте дає тобі змогу розглядати історію танцю не лише як низку стилів і шкіл. Тут проявляється інший зв’язок: мисткиня працює в середовищі, яке не обмежується танцем. Тож її вечори дадаїзму належать і до контексту мистецтва руху, і до історії цюрихського авангарду.

Однак із цього не випливає проста лінія спадкоємності, що веде до кожної сучасної експериментальної вистави. Подібні засоби можуть з’являтися в різних контекстах. Перервана жестова дія на сучасній сцені не доводить ані прямого впливу Перротте, ані належності до дадаїзму. Порівняння допомагає зрозуміти, але не замінює історичного зв’язку.

Це розрізнення стане тобі в пригоді під час наступного відвідування вистави. Спочатку ти можеш просто помітити, що відбувається: хтось наближається, хтось відступає, рух залишається незавершеним? Лише потім переходь до тлумачення. Так тобі не доведеться одразу розшифровувати кожен незвичний образ. Участь Перротте дає тобі конкретну історичну точку відліку для такого відкритого сприйняття, але не змушує зводити його до усталеної назви стилю чи універсального пояснення сценічного мистецтва.